Про свята.

Тільки нещодавно пройшло моє улюблене свято – Миколая. Для мене це свято казки, усмішок, радості та якоїсь загадки. Так у будь-якому разі, було у дитинстві. Я перебирала всі казки і вірила, що мої маленькі погрішності не будуть вельми помітними і святий принесе мені пригорщу цукерок, мандаринок та трохи більш матеріальних і практичних подарунківJ

Згодом, мою мрію-казку вбили. Це сталось як у більшості дітей у школі від однокласників за підтвердженням мами(щоб часом з дитини не сміялись). Тоді мабуть був найгірший день у житті, зруйнували у те, в що я вірила,для чого намагалась бути кращою. Прикро чи не так?!

Пройшов час і я навчилась підігрувати батькам для збереження дитячого свята,бо це важливо впускати мрію у своє життя. Але, як не шкода, не тільки в 10 чи 11 років нам розбивають казку. Зовсім нещодавно удар нанесли вдруге, більш виважено та  обґрунтовано: на парі з логіки. Викладач вирішив, що має абсолютне право втручатись у такі інтимні сфери душі - як віра. На його думку все свято побудовано на спонсорських засадах. Так, з однієї сторони не можу не погодитись з викладачем,бо у свято вкладаються гроші,особливо, якщо подарунки даруються дітям-сиротам чи дітям із малозабезпечених сімей. Єдине, чого не врахував викладач, що потім «спонсори» не отримують прибутку, часто навіть їхнє ім’я не висвітлюється в газетах. То ж яке це спонсорство?! Спонсори зазвичай отримують вигоду чи визнання опісля, або їхні проекти стають відомі широкому загалу.

Це сколихнуло не тільки мене,а й усю групу.

Увесь світ вірить у Санта Клауса, половина СНД вірить у Діда  Мороза. А ми своє свято не шануємо, придумуємо різноманітні «спонсорства» чи інші відмазки. Самі плюндруємо те,що мало б важити найбільше для нас,а потім щиро дивуємось чому нам так легко наплювати в душу. Всього-навсього ми самі даємо на це згоду.

Вважаю, що кожному потрібно визначитись., впершу чергу для себе, що для нього є важливим, щоб знати, що необхідно захищати і що прищеплювати дітям у їхні мрії.

Віра додає сил та надій J