Про те як свої стають чужими.

У кожного не раз таке бувало,що відшуковувах серед хвиль буденного життядля себе омріяну людину.  Був з нею щирим та відвертим. Часу віддав на повну,що залишав собі бувкально годинки з 3 для повноцінного сну.Тішився, що врешті-решт знайшов щось рідне і своє.
У таких моментах певно ніхто із нас навіть на мить не задумувався,що може бути якось інкаше. А якщо б у тому часі хтось висловив хай найменше припущення,що колись ця людина відійде з нашого життя, то ми б скривились і зневажливо пішли,вважаючи,що нікуди не може зникнути «твоє».

Питання коли наступив момент відчуження не виникає,його зазвичай або не відчуваєш на початках, або перед  цим була якась дрібниця, що за звичних умов навіть би неважила нічого.

Тоді й ти залишаєшся сам,стоїш перед дзеркалом, а у відображенні тільки твоє обличчя.  На поличках стає порожньо,бо речей поменшало рівно на одного. І продуктів у холодильнику вже більше так багато не знадобиться. Проте музика, книжки,яскраві моменти і  фотографії ще нагадуватимуть,що справді це не твій політ фантазій «ота твоя-своя людина»,а що справді хтось біля тебе був.

Відпускати чи не відпускати,справа тут не в цьому,відходження стається часто майже фізіологічно і майже безболісно, правда пустку усередині великого простору закрити не так просто. Тоді й закидуємо її непотрібом, або ж іншми людьми, поки не знайдемо знову того свого…