Захопливо гризти власні пятки. Хто сказав, що любов не втомлює і не вичерпується? У всього є свій колодязь обмежень, свій колодязь правди і терпеливості. Не будь ні в чому впевнений навіть на 90%, краще, будь певний менше ніж на половину, тоді розчарування не буде таким глибоким. Не плануй за милю наперед, бо хто сказав, що твій бензиновий бак не витече вже за метрів 2, не добравши ще багато метрів до тої омріяної милі. Грійся теплом, яке дарує тобі сонце, бо завтра, коли суспільство забере у тебе гарячу воду, це буде єдиний теплий прихисток. Кохайся з коханим так, наче це востаннє, бо не знаєш, чи повернеться він завтра до вашого дому. Людина мислить… Та від того нічого не намислить. Рада вищих - сильніша від того, що надумали собі. Тільки не видумуй опісля цього задовольнятись малим. Знайди у собі сили далі йти. Нехай з сотню твоїх запланованих думок, зустрічей, планів розпадуться, ще навіть добре не розпочавшись. Проте буде з них той 101, який здивує твої сподівання і очікування оточуючого середовища. То називається внутрішня сила, а реакція оточуючих нехай виливається у будь-які емоції. Тобі то немає сильно важити. «Собаки гавкають – караван іде». То ж чиста правда. Характер та ініціативність караються. Але то в повсякденному, а ми працюємо на майбутнє. Тому іди й не озирайся. Хай осіннє листя проводжає тебе у дальню путь, а ти його люби, наче востаннє маєш таку можливість. Щоб на старості гордитись собою, бо ніхто окрім тебе цього не зробить. Ти потрібна сама для себе для боротьби, яку сама і вигадала. Не більше і не менше. Вигадливість візерунків на шибках, що були намальовані одного морозяного ранку, коли тобі вже не стало сили обдмухувати їх собою…

як важливо мати однодумців

Люди,які розділяють наші погляди набагато спрощують наше життя та й роблять його яскравішим і сповненим сенсу. В дитинстві ми більше вибираємо поруч себе тих,які нам рідні по духу і з якими ми почуваємось комфортно. З часом,хоча пріорітети наче залишаються тими,які й були раніше, на перший план виходить "мушу",яке нікуди не зникає із нашого повсякденного життя. Внаслідок цього,не вельми приємного слова, ми заставляємо терпіти наш організм і тих людей, до яких б в дитинстві ні на 10 метрів би не підійшли. Це явно має негативний вплив на нас,що й проявляється роздратуванням, нервовими зривами, непорозумінням із самим собою. І це все заради фізіологічного суспільного існування. Чи вартує? Певно,що абсолютно відмовитись від таких людей не вдасться,бо вони становлять частину нашої роботи,навчання, побутових справ, єдине, що можливе - зменшити їхню кількість до мінімуму. На порятунок в такі моменти приходять "твої" люди, адже це неймовірно важливо,щоб після дня з геть невідповідною атмосферою, вечір ти міг провести з тими,які розділяють твої погляди на світ і суспільство. Таким чином необхідною умовою є не розгубити таких людей протягом життя. Адже важко зберігати їх у своєму серці,коли проблеми заполоняють твою сутність. Та ніколи не потрібно забувати,що саме спілкування з ними забезпечить той політ думки і врівноваженість на душі, які й є необхідними для зберігання нашої моральності. І відповідно це забезпечить наш відпочинок не тільки зі сторони фізичної,а й що основне - психологічної. Наскільки є важливим відчути,що твої,можливо не зовсім раціональні думки, знаходять підтримку чи навіть захоплення. Таки спілкування із правильними людьми забезпечує нам можливість працювати у буденості та втримувати себе.

теорії

Теорії та інстинкти. Над деякими правдами життя не задумуєшся до певного моменту, вірніше віку у даній ситуації, коли тобі зі всіх боків активно натякають, щоб вартувало звернути увагу на поради, які чемно і вчасно надаються і задуматись. Чомусь замість відповідних висновків, мозок активно генерує ідеї нових для себе теорій та пояснень, чому сприйняття з твоєї сторони саме таке. У цьому випадку діло стосувалось готування їжі. Цілком потрібна річ, особливо, якщо ти дівчина, особливо, якщо ти перейшла пубертантний період:) Та якщо до кухні тебе не заманити нічим, окрім вже приготовленої смачної страви, готування їжі самотужки вибирає теорії, які могли б спростувати оце співжиття.І у мене появився цілком адекватний висновок, що готування їжі та інстинкт материнства десь мають подібну основу.До прикладу є кагорта дівчат, які з дитинства обожнюють бавитись ляльками і відповідно з дитинства готують себе до цього моменту прийняття дитини і обов"язку бути матір"ю, для них це виходить абсолютно зрозумілим фактом життя і прийнятним відтворенням себе у світі. Так певно із приготуванням, хтось з дитинства обожнює перебування на кухні і випікання чудових тістечок, а не тільки виконання функціх "піди-подай-принеси-відстань". Тому й перейшовши певну лінію, для них не виникає панічного страху як за це братись і що з цим робити.Водночас є відсоток тих, в яких інстинкт материнства відкривається в момент, коли дитина опиняється на руках і коли приходить розуміння, що нікуди ти від цього не втечеш, в цей момент відкриваються внутрішні підсвідомі знаки, які й вказують що, як і до чого. Така ж ситуація і з кухнею, що поки нагальної потреби готувати немає, розуміння цього процесу витає десь між хмарами. Єдине, що змусить таки стати до плити: нестерпний голод, екстрена ситуація чи велика любов коханого до домашньої їжі:) Отже, любов до готування не обов"язково має бути вродженим рефлексом твого організму, цілком можливо виховати його у процесі свого життя.

Якісність=)

Якість відіграє у нашому житті досить вагому роль, адже намагаємось підбирати продукцію відповідного ґатунку до своїх примх і бажань. Абсолютно небажаним є побачити, щоб придбана нами річ, не відповідає тим поглядам і розрахункам, які ми на неї покладали.

Хотілось, щоб не тільки матеріальність світу відповідала уявленням і нормам якості, а хоча б десята частина нашої духовності також була відповідною до очікуванням.

Для мене виявилось, що бажання якісності аргументів, порад і критики є визначальним моментом у розмові.
Адже справді, коли співрозмовник не в змозі відповісти тобі аргументами, які мають обґрунтування – як можна продовжувати розмову?! Тоді складається наступне питання, чи компетентна особа у відповідному питанні і чи інтелектуально вона спроможна вислухати і відповісти. І можна до того ж поцікавитись,а чи вартує витрачати час і сили на подальші роз»яснення, коли тебе не чують, не намагаються почути і продовжують закидувати одне і те ж, надаючи словам привабливу зовнішню обгортку і ніякої сутті в всередині цього?

Щодо порад то ж зазвичай сприймаємо їх у піввуха. Закономірно, що вважаємо, що є більш компетентні у питаннях, які стосуються нас, аніж люди довкола. Та й часом поради, якими всі нас намагаються нагородити просто перевищують свій ліміт входження у наше життя. Можливість відбирати корисні  і якісні поради, звісно зробила б наше життя простіше. Тільки як можна виявити якість такого нематеріально виміряного продукту, як порада?

І наостанок критика. Якою б вона не була за своєю суттю, ії сприйняття дається важко. Адже у будь-якому випадку вона зачіпає наші амбіції та емоції, десь частково наш внутрішній світ і наше «я».

Та навчивши відбирати найкращі аргументи, поради та критику, ми явно спростимо собі життя.

Про те як свої стають чужими.

У кожного не раз таке бувало,що відшуковувах серед хвиль буденного життядля себе омріяну людину.  Був з нею щирим та відвертим. Часу віддав на повну,що залишав собі бувкально годинки з 3 для повноцінного сну.Тішився, що врешті-решт знайшов щось рідне і своє.
У таких моментах певно ніхто із нас навіть на мить не задумувався,що може бути якось інкаше. А якщо б у тому часі хтось висловив хай найменше припущення,що колись ця людина відійде з нашого життя, то ми б скривились і зневажливо пішли,вважаючи,що нікуди не може зникнути «твоє».

Питання коли наступив момент відчуження не виникає,його зазвичай або не відчуваєш на початках, або перед  цим була якась дрібниця, що за звичних умов навіть би неважила нічого.

Тоді й ти залишаєшся сам,стоїш перед дзеркалом, а у відображенні тільки твоє обличчя.  На поличках стає порожньо,бо речей поменшало рівно на одного. І продуктів у холодильнику вже більше так багато не знадобиться. Проте музика, книжки,яскраві моменти і  фотографії ще нагадуватимуть,що справді це не твій політ фантазій «ота твоя-своя людина»,а що справді хтось біля тебе був.

Відпускати чи не відпускати,справа тут не в цьому,відходження стається часто майже фізіологічно і майже безболісно, правда пустку усередині великого простору закрити не так просто. Тоді й закидуємо її непотрібом, або ж іншми людьми, поки не знайдемо знову того свого…